озеро Рудно

Озеро Рудно, що є об' єктом природно-заповідного фонду, сховалось в поліських лісових нетрях за 2 км південніше від озера Срібниця. Лісова стежка пролягає до галявини, від якої прокладена дерев`яна кладка через вільшняки до неабиякої краси озера РУДНО (розмір 423 х 270 м, макс. глибина 6 м).

Це озеро теж має подвійну назву – Кабзінського. Згідно літературних джерел, шляхтич Кабзінський – якийсь аптекар з Ковеля, що придбав собі ділянку лісу з озером Рудним.

Місцевість ця називається Рудники, на карті 30-х років ХХ ст. біля озера позначений фільварок, очевидно, вищезгаданого шляхтича чи то Кабзінського, чи то Кабжінського, який мав маєток в сусідньому селі Обеніжи.

Озеро Рудно, наповнене поліською красою, дуже тішить і милує око. Водойма неправильно форми, близької до вісімки, схована серед густого лісу. Надзвичайно чиста вода, крізь яку проглядає густий килим водяної рослинності. Озеро Рудно входить до території природно-заповідного фонду - загальнозоологічного заказника "Соловичівський" https://cutt.ly/cdqhQfs

Довідка: Щодо назви Рудно – топоніми «рудня», «руда», «рудка» і іх похідні (від “руда, рудка” – іржаве болото, річка, потік) вказують на добування заліза з болотяної руди. У словнику О.Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» нараховується понад 80 назв, в основі яких лежить «руда», «рудня». Ці топоніми виникали в місцевостях, де болотна залізна руда забарвлювала в червоний (рудий) колір місцеві ґрунти та прилеглі води .У ХVІ–ХVІІ ст. цей ряд назв доповнили топоніми, що виникли від рудень – примітивних підприємств, на яких видобували в цих місцевостях залізну руду з болотних ґрунтів: Рудня, Рудники, Рудокопи тощо У болотяній руді міститься досить високий відсоток заліза. З книги " Західне Полісся. Історія та культура" : " ...На Волині здавна знали залізну руду у вигляді бурого та червоного залізняка та болотної руди(лугової та дернової). Найлегше перероблявся на залізо дерновий залізняк. Паливом для рудень слугував ліс, який безжально вирубували. Рудні, як правило, належали поміщикам, а керували ними майстри-рудники. Під їхнім керівництвом працювали ковалі, рубачі, димарі, курачі. Ці фахівці були переважно найманими робітниками, які походили із безземельних або малоземельних селян. Усі вони жили навколо рудні. Рудні люди не займалися сільським господарством, кожний з них добував і промивав на день близько 30 пудів або двох візків руди. Залізорудні заклади часто влаштовували на річкових греблях. При них були водяні млини. Розмір такого закладу вимірювався кількістю ковадел, горнів, млинарських кіл. У другій чверті ХІХ ст . спостерігався певний занепад залізорудного виробництва на Поліссі. Цьому слугувало декілька причин, а зокрема, посилення конкуренції з боку більших російських заводів.