річка Зубра
Зубра бере свій початок із джерела неподалік сучасної Церкви Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові. Тече переважно на південь, ближче до гирла — на захід, у пригирловій частині знову тече на південь. Впадає у Дністер між селами Устя і Розвадів. У межах Львова річка є сильно забрудненою, хоча ще на початку 1990-их була популярним місцем відпочинку. У 1950-х рр. на цій річці (між Боднарівкою та Сиховом) було створено Піонерське озеро із зоною відпочинку. Однак через забрудненість водойму було незабаром спущено і на її місці тепер болото.
Зубра – річка невеличка. Вона - одна з приток Дністра. Та якщо в інших його притоках риби досить багато, то Зубра у нас вважається річкою нерибною. А все – через меліорацію. Майже по всьому руслу річка перетворена у звичайний рів. Не любить таких місць риба. Навіть дрібна, й та не завжди у таких місцях буде водитися.
Але десь за п'ять кілометрів від місця впадіння Зубри у Дністер на луках є багато карстових западин, заповнених водою. У них риба ще водиться. Тому що глибина там порядна, по кілька метрів. Деякі з цих западин протоками з'єднані з річкою. От про одну з таких ям мені й хочеться вам розповісти.
Як окрема водойма для рибної ловлі ця яма не викликала б жодного зацікавлення. У довжину та вшир вона мала всього метрів п'ятнадцять на десять. Та зате глибина у ній досягала п'яти метрів. Але й це не робило б її привабливою для рибалок, якби вона невеличкою протокою не була з'єднана з річкою.
З повеневими водами у Зубру заходить багато дністровської риби. Зі спадом води вона скочується назад, у велику ріку. Але частина її залишається саме у таких от ямах. Тому й зустрітися тут можна з різною рибою.
Рибалці що потрібно? Тільки б клювало! Іщоб клювала не лише якась дрібнота. Щоб був хоча б один шанс поборотися з великою та сильною рибою. А на таких ямах це трапляється. І на цій також. Правда, таланить там далеко не всім...
Хоча я знав про існування цієї ями давно, але був на ній разів зо два, не більше. І того разу я потрапив на неї цілком випадково. Повертався з Білого озера, де даремно просидів кращі ранкові години. Їду на велосипеді, аж бачу, на ямі з десяток рибалок з вудками сидять. Мене це зацікавило. Повернувши з дороги, я повільно поїхав до ями. Знайомі рибалки показали мені свій улов – по десятку-півтора карасиків трішки менших за долоню. Може, я й не розмотував би свої вудки задля такої риби. Але я із самого ранку й покльовки не бачив. Та й на юшку хоча б щось зловити хотілося.
- Можеш і не сідати, - підколов мене один із знайомих. – Ранкову норму вилову місцевої риби ми вже виконали, а до вечірньої ще далеко...
У деякій мірі він був правий. Вже майже половина одинадцятої. Сонце піднялося високо. Жодної надії на достойну уваги рибу я вже не мав. Але їхати додому ще рано! А, раптом!..
- Та ні, хлопці, - відповідаю. – Я вже педалі достатньо покрутив. Відпочину трохи, а тоді вже й далі поїду.
А сам тим часом місце собі виглядаю. Та вибирати, особливо, й не було з чого. Кращі, як мені тоді здавалось, місця були зайняті. Тому мені й довелося сісти там, де протока у саму яму переходила. Дві вудки на мілину закинув, а ще дві – на скат у яму. Це загальновідомо, що риба саме на таких перепадах глибин і тримається. Їх, таких перепадів, і на самій ямі вистачало. Це ж не бетонна криниця, де глибина всюди однакова. А там, де я сів, навіть берег витоптаний не був. Відразу видно, що місце не насиджене. Не жалують його рибалки.
Хоча вибір місця був чисто інтуїтивним, але я з ним не прогадав. Скажу більше, я з цим місцем просто в «яблучко» влучив!
Поки я розмотував і закидав свої вудки, поки приманку підкидав, майже половина місцевих рибалок змотали свої вудки і потопали додому, на свіжі вареники. А поки я першої покльовки дочекався, то на ямі вже нікого не було. Адже неділя. А вареники у неділю – це святе…
Яким же було моє здивування, коли я після першої покльовки витягнув карася грамів на триста. Такої риби у місцевих не було! Ікарасі, і плотва у них були значно меншими.
Не встиг я по справжньому зрадіти першому успіху, як ліг на воду і поплив убік поплавок на іншій вудці. Цей карась був ще більшим. Вслід за ним клюнуло ще три гарні карасі, після чого я й про жару забув.
Карасі клювали на мілині. А так як вони наробили чимало шуму, намагаючись звільнитися від гачка, то й не дивно, що зграйка була розлякана. Кльов на деякий час припинився.
Мені можна було вже й додому їхати. Але цікавість мене стримувала. Чому на самій ямі зранку тільки дрібнота клювала, а майже в обід хороший карась пішов? Тому, що рибалок занадто багато було і вони, не особливо турбуючись дотриманням тиші, голосно перемовлялися між собою? Не ті насадки на гачки чіпляли? Була на те якась інша причина?
Захотілось мені хоча б ледь-ледь привідкрити завісу над цією таємницею. Тому й вирішив залишитися, за чим потім ніскільки не жалкував.
Хвилин через двадцять почав тихо-тихо завалюватись на бік поплавок на вудці, закинутій за кущ верболозу, на глибину. Хтось із підводних мешканців явно зацікавився моїм черв'ячком і тепер смакував ним. Наживка сподобалась. Мій поплавок наполовину приліг і з прискоренням поплив вбік, одночасно занурюючись у воду. Яким же було моє здивування, коли після нетривалого опору на поверхню води сплив чималий лящ. А я тоді навіть підсак з собою не брав. На карася ж їхав. Довелося з тим лящом трохи повозитися, поки його просто рукою взяв.
Чесно кажучи, я вже й не сподівався на ще одну покльовку, за що скоро був покараний. Самого коропа я тоді так і не побачив. Але за характером покльовки і по тому безжалісному ривку, який він здійснив, коли опинився на гачку, істинного господаря водойми не можна було не впізнати. Жилка моя не так вже й довго стримувала його. Лопнула майже відразу. А короп пішов гуляти по ямі і з гачком моїм, і з грузилом, та ще й з поплавком на додачу…
Як це не дивно, але ще одного коропа я все таки висидів. Вірніше, не зовсім ще коропа. Так, коропчика грамів на вісімсот. Ну й погуляв же він на моїй вудці! Але цьому я вже шансів не дав. У садок свій плавати відправив.
Улов був просто чудовим. А якщо ще додати тих трьох карасів, яких я ще зумів спокусити на покльовку після коропа, то, виходить, що я тоді обловив всіх місцевих рибалок разом узятих.
Після тієї рибалки мені неодноразово доводилось бувати на тій ямі. Я туди вже спеціально їздив. І жодного разу не залишався без улову. Без чудового улову. Правда, гідного коропа я там так і не взяв. Кілька разів обривали вони мою жилку. Навіть до підсака дотягнути не вдавалося. А от двох лящів з ями я ще виманив. А карасів крупних спіймав – без рахунку.
Що цікаво, клювала мені крупна риба виключно після одинадцятої, коли всі місцеві рибалки залишали водойму і йшли додому, на вареники. І карась на моєму місці завжди клював тільки крупний, набагато більший, ніж на самій ямі. Меншої за долоню риби я там не спіймав ні разу.
Але з самого ранку, як я не прихитрявся, на моєму місці майже нічого не клювало. Місцеві піджартовували наді мною. Та я їм нічого не говорив. По-перше, не повірять. А по-друге… Навіщо мені їх даремно дражнити? Адже дізнайся хто з них правду, то й на вареники не підуть…
Коли б я не приїхав на ту яму, моє місце завжди пустувало. Місцеві туди не сідали, так як ранком покльовки там були дуже рідкими. А їм завжди хотілося упіймати якнайбільше риби. Щоб було чим вдома похвалитися. Зловлять десяток-півтори карасиків-недомірків і тішаться ними. Не дарма, мовляв, на воді посиділи. На юшечку дещо спіймали.
Йдучи додому, на вареники, кожен з них бажав мені хорошого улову. Підколювали так. Але на вареники не запрошував ніхто. Цікаво, як би вони повели себе, дізнавшись, що я з їхньої ями без хорошого улову ніколи не повертався?
Одну тільки щуку мені там зловити не вдалося. Не клюнула вона мені жодного разу.
Валерій Фурса, серпень 2022
Джерела в інтернеті:
