озеро Шині
Озеро Шині, яке на мапах має назву Червищанське та Червиське. Озеро Шині.
До війни на березі озера було село Шині. Зараз залишились лиш фруктові поодинокі дерева і полянки в лісі.
Якщо глянути на карту Любешівщини, то південна частинка її, що ніби втиснулася поміж Камінь-Каширським і Володимирецьким районами, своєю формою нагадує чобіток. На «халяві» того чобітка, наче блакитна пряжка, «примостилося» мальовниче озеро Шині (офіційна назва – Червиця) – безумовно, одна з найкращих природних водойм Волинського Полісся
Його чималеньке плесо зусібіч оточують дрімучі мішані ліси, живиться воно не лише з підводних джерел, а й з кількох струмків і навіть однієї невеличкої лісової річечки. Дістатися до Шинів від найближчого людського поселення непросто: майже півгодини нелегких лісових доріг – як з боку хутора Заверхлісся, чи Лобни, чи Нових Червищ – з товстенним корінням, що повилазило поперек шляху, з багнистими й глибокими калюжами – не кожному авто під силу. Проте подібні труднощі не стають на заваді істинним любителям «дикої» природи, навпаки – ще більше притягують романтичні душі, хвилюючи серце первозданною красою, милозвучною лісовою тишею й ще чимось, що в кожного індивідуальне, інтимне.
Одна із причин краси цієї водойми — незайманість, адже дістатися туди ой як непросто.
Загалом дорога від Луцька протягнеться на 150 кілометрів. Потрапити до озера Шині можна лише за сприятливих погодних умов: коли дуже сухо, або, певно, коли добрий мороз. Причина — бродок, як його називають місцеві. Знаю це зі власного досвіду, бо на Шинях мені довелося побувати тричі. Один раз — невдало. Навіть тиждень після дощів бродок — болотисту місцевість в лісі — переїхати простим автомобільним транспортом не вдасться. Одного разу доїхали до тієї баюри, побачили як УАЗик її “бере” гордо розрізаючи хвилю... води по вікна!.. і лишили того разу цю затію. Але про все по порядку.
Вперше почув про Шині від друга Володимира, з яким разом рибалимо вже багато років:
- На Шинях є риба вся: короп, карась, щука, окунь, є й линок. А навколо — жодної живої душі, – захоплено розповідав товариш.
Аргумент дуже переконливий. Декілька банок тушкованки, кілограмів крупи і макаронів, наживка, прикормка – і ми у дорозі. Траса з Луцька на Любешів, доїжджаємо до Седлища і питаємо: як проїхати на Віл. Це маленьке поліське село, де й починається дорога з перепонами. Краще найняти проводиря з місцевих, як то ми робили, аби не зблудити в лісі. Навіть детальне пояснення поліщуків (вправо, потім вліво, вліво, біля кладовища — знову вліво...) вам, повірте, не допоможе. Супутникові карти — не працюють, бо їх просто нема таких детальних. Отже, беремо із собою місцевого “Дядька Лева” та в дорогу між соснами, оминаючи великі та проскакуючи неглибокі лісові калюжі. Умовно надцять кілометрів і перед очима з’являється чудове водяне плесо, немов коштовний камінець, закуте зі всіх сторін в оправу — ліс. Вода надзвичайно чиста і прозора. У гарну тиху погоду навіть легенької хвильки не побачиш. Великих галявин, де можна розкласти табір — лише декілька. Ліс — мішаний, дуже багато сухостою. Дровами забезпечити себе на дві-три доби можна за годину.
Перед встановленням табору рекомендую пройтися берегом, потупати поблизу води та постежити: чи не попливе раптом у воді темна стрічка з жовтими плямами. Якщо ж помітили вужа, краще змініть місце свого табору на декілька метрів. Прогнати вужів із їхньої домівки - важко, скажу із власного досвіду. І живуть вони не поодинці. Якщо ж їх не турбувати — вони себе ведуть досить мирно і не нахабно, на відміну від людей. Зазначимо, що в лісі можна зустріти і більш небезпечного плазуна — медянку. Гадюки нам не зустрічалися.
Костянтин ЯВОРСЬКИЙ
У лісах довкола озера колись, до примусової колективізації, вирувало хутірське життя. Лісовики жили з натурального господарства. На чарах рідної поліської землі щедрий ліс додавав до столу гриби та ягоди, озеро – рибу. Такі собі «дядьки Леви», що ніби зійшли зі сторінок «Лісової пісні», жили-не тужили (а мо’ й тужили) та доброю волею мало хто наважувався залишати дідизну. Хоч і не в розкошах купались, і хліб, може, не завжди на столі лежав, зате самі собі пани... У сорокових-п’ятдесятих роках минулого століття «панство» те їхнє скінчилося примусовим переселенням до гурту, а кажучи прямо, в колгоспне ярмо. І залишилося від шинівських хуторів тепер лише невеличке кладовище, що зустрічає подорожнього на півшляху до озера, якщо мандрує він із Заверхлісся, похмурими чорними похиленими й поваленими хрестами. Картина не з приємних, та й думки сумні шкребуть під ложечкою, коли бачиш серед лісу це несподіване місце.
У кожного озера є свої легенди, свої таємниці. Про них нагадують уже інші хрести. Один, що на східному березі, поставлено на місці ймовірної загибелі закоханої пари. Хлопець із дівчиною пішли якось до озера і не повернулися. Як усе трапилося, знають лише хвилі, що хлюпочуть на білому піску, та очерет, що безперестанку гомонить з вітром, але нікому не розкажуть...
Інший хрест, на протилежному березі, нагадує про мужню вчительку, котра ціною власного життя врятувала дітей, що захлинались у підступних хвилях. Ні імені її, ні подробиць самої трагедії у місцевих лісівників, котрі супроводжували мене у подорожі довкола Шинів, я не міг з’ясувати – давно це було.
Але досить сумних і похмурих тонів. Є на Шинях і веселіші об’єкти уваги (наприклад, рекреаційні пункти, тобто місця для туристичних стоянок). Один з них, на якому ми зупинилися, – дерев’яний навіс у вигляді куреня зі столом і лавами, зробили лісівники Любешівського міжгосподарського лісгоспу. Взагалі ж, облаштування подібних пунктів культурного відпочинку любителів пікніків – давня «слабинка» незмінного директора ось уже три десятки років згаданого підприємства Віктора Симоновича. Мабуть, мало хто з його колег-керівників в інших лісових регіонах країни може похвалитися їх кількістю, так би мовити, на квадратний кілометр угідь.
Отже, чарівність Шинів – це не тільки блакитне плесо й смарагдові береги, це й довколишні ліси. Ліси з бережливим і відповідальним господарем.
